Архів новин
На шахті ім. Карла Маркса, де 8 червня о 5-й ранку вибухнув метан, продовжують шукати трьох шахтарів, що залишилися під завалами на горизонті 1000 м, неподалік від епіцентру викиду вугілля і газу. Їхні сім’ї, до останнього сподіваючись на диво, відмовилися від судового визнання факту їх смерті.
Днями Єнакіївський міський суд ухвалив рішення визнати загиблими дев’ятеро гірників, які на момент катастрофи саме піднімалися на поверхню. Їм не вистачило буквально кількох хвилин, щоб урятуватися: вибух прогримів у вантажолюдському стовбурі, коли до поверхні залишалося якихось сто метрів. Кліть обірвалася і разом з людьми полетіла вниз у затоплену водою зумпфову частину стовбура, що на 60 м нижче його кілометрової позначки. Кілька днів поспіль там працювали водолази. Занурення на глибину 25—30 м не дало жодних результатів. Усе вкрите товстим шаром мулу.
Хоч як парадоксально, але ті, хто не поспішив рятуватися, залишилися живими. Через півтори доби неймовірними зусиллями вдалося підняти з шахти 24 людини. Вибух захопив їх у виробках на різних горизонтах.
Рятували шахтарів самі ж працівники шахти, які, жодної секунди не вагаючись, кинулися в розвернену вибухом кілометрову прірву, де будь-якої миті їх могло самих рознести на шматки. Ніхто не давав гарантії, що трагедія не повториться.
Такий вчинок зазвичай називають подвигом. Але Михайло Бур’ян і Володимир Савінов кажуть, це була їхня буденна робота: «Там же залишалися наші люди. Ми вірили, що вони живі, і мусили їх підняти…»
Вибух чули навіть в Єнакієвому і Горлівці. У самому ж містечку Карло-Марксове, що біля однойменної шахти, всі здійнялися на ноги. Старший механік з підйомів Михайло Бур’ян тієї ж миті зібрався і побіг на шахту.
— У те, що побачив, важко було повірити. З вантажолюдського стовбура валив чорний дим. Надшахтна будівля розвалена дощенту, наче в неї влучила бомба. Одразу пішов переодягатися, бо розумів, що треба негайно спускатись у шахту.
Без будь-яких вказівок і команд до нього приєднався начальник дільниці гірничо-капітальних ремонтів Володимир Савінов. Узгодивши дії з головним інженером Олексієм Поздняковим, котрий узяв на себе загальне керівництво аварійно-рятувальними роботами, вони спустилися в скіповий стовбур №3, що слугує для видачі вугілля, — єдине місце, через яке можна було потрапити на шахтні горизонти. Безпосередньо керував відновленням армування стовбура головний механік шахти Геннадій Філін.
— Але ж ви йшли на страшенний ризик?
— Ми щодня працюємо у стовбурах. Ясна річ, не за таких обставин. Краще від нас їх ніхто не знає, і за нас ту роботу ніхто інший не виконав би, — каже Володимир Савінов.
Спробували перегнати скіпи, але вони вийшли з напрямних і застрягли. Залишався єдиний варіант — невеличка аварійна кліть, що працювала на лебідці, якою доставляли вниз інструменти.
— Ми з Володимиром Івановичем взяли прилади, які вимірювали рудничні гази, і почали спускатися, — розповідає Михайло Бур’ян. — Довкруги вибуховою хвилею розвернуло бетон і арматуру. І тут почули голоси — кричали знизу. Отже, люди були живі. Це була радість, неймовірна радість.
Брати з собою апарати для різання металу їм заборонили. Довелося перерізати металеві конструкції звичайною ножівкою й вручну бити «балдою» бетонні завали, стоячи на вузьких арматурних розстрілах, які більш-менш трималися. Вісімнадцять годин безперервної праці й щосекундного ризику над півкілометровою чорною прірвою. За звичайних, спокійних, обставин такий обсяг робіт — на кілька днів, коли не тижнів.
Аж під ранок розчистили нарешті стовбур і тією ж кліттю підняли на поверхню перших двох гірників. Вони повідомили, що ще нижче також чули голоси. Тепер треба було запустити скіпи, оскільки лише ними можна дістатися до нижніх виробок.
— Скіпи запустили, щоправда, наполовину — один міг рухатися тільки вниз з позначки 650 м, другий — тільки вгору з 500 м, і опинилися на нижніх горизонтах, — розповідає Михайло Бур’ян. — З нами вже були прохідник Юра Чуприна, слюсар Микола Матов, кріпильники Михайло Пінчук і Сергій Позняк, гірничомонтажник Микола Лещенко. Усі — спеціалісти зі стовбурів. Пішли виробками шукати людей. Гукали — ніхто не відповідав. Аж тут вони самі підійшли. Сказали, що на горизонті 1000 м є також люди. Спустилися туди. Підійшли до диспетчерської і там побачили ще вісьмох. Серед них була й медсестра. Вони не могли повірити, що це правда, думали, по них уже ніхто не прийде, бо бачили колосальні руйнування в підйомних стволах. Потім, коли ми вже піднімалися на поверхню, на горизонті 500 м до скіпового стволу підійшов машиніст водовідливу Сергій Гончаренко. Почув нас і підійшов. Я так зрадів. Думав, він загинув. Ми по нього потім ще раз спустилися.
— Вас, певно, на поверхні зустрічали як героїв.
— Я не бачив, як кого зустрічали. Ми не відходили від стовбура. Віддавали людей бійцям МНС і знову йшли по інших, бо відразу всіх забрати не було змоги…
Вирішили так: підніматися спочатку одним скіпом, потім пересаджуватися в аварійну кліть, їхати нею до другого скіпа і ним уже діставатися поверхні. На словах — це просто. На ділі — темний колодязь аварійної шахти, вузькі арматурні перекриття, якими треба перетягти кількох чоловік зі скіпа в кліть і потім знову так само у зворотному порядку.
— Першими ми забрали медсестру, травмованого гірника і чотирьох молодих хлопців, — розповідає Володимир Савінов. — Я одразу сказав: спочатку їдуть молоді, бо там, на поверхні, на них чекають їхні матері. Ніхто не заперечував. Отак усіх і вивезли…
Усі, з ким довелося спілкуватися, стверджують одне й те саме: такого ще не було, щоб метан опинився у стовбурі, призначеному для спуску-підйому шахтарів і подачі у виробки свіжого повітря. За всіма прогнозами, він мав піти у скіповий стовбур, де людей не було. Сталося те, чого ніхто ніколи не очікував і навіть не міг собі уявити. Пласт L3 «Мазурка-Західний», який так спокійно поводився під час розкриття, раптово викинув понад 120 тис. м3 метану і ледь не п’ять тисяч тонн вугілля, яке засипало 300 м виробок. Потужна маса визволеного з вугілля метану нечуваної руйнівної сили, змітаючи все на своєму шляху, зіткнулася зі струменем свіжого повітря, яке подавалося через шахтний стовбур №2 у кількості 7,4 тис. кубів на хвилину, розвернула його в інший бік, ринула в вантажолюдський стовбур і там вибухнула.
Експертана комісія, до складу якої входять провідні спеціалісти науково-дослідних інститутів, які займаються проблемами вугілля (МакНДІ, ДонВУГІ), геологи, технічні експерти з промислової безпеки, визначила вид аварії: типове газодинамічне явище. Причиною групового нещасного випадку стало іскріння у високовольтному кабелі стовбура нижньої нульової позначки.
Відповісти ж на головне запитання «Чому стався викид вугілля і газу?» — не може ніхто — ні науковці, ні практики. Загальної теорії викидів не існує досі. Дехто з високопоставлених державних діячів одразу після аварії поспішив заявити (а дехто безапеляційно продовжує заявляти), що причиною викиду стали виробничі роботи на шахті. Однак керівництво шахти запевняє, що після заборони «Держгірпромнагляду» вугілля не видобували, а проводили лише ремонтні роботи. Накладену інспекторами пломбу зі скіпового стовбура зірвали виключно для того, аби з метою гарантування безпеки забрати з бункера 1,5 тонни вугілля, що там зберігалися, оскільки воно могло самозайнятися. Прокуратура, СБУ, експертна комісія наполегливо працюють над встановленням причинно-наслідкового зв’язку між викидом і самовільним поновленням робіт.
Шахту заливає. Потужні насоси не в змозі впоратися з водою, що прибуває на нижній горизонт. Схоже, кліть з останками шахтарів назавжди похована в тих глибинах…
Автор: Світлана ІСАЧЕНКО (Донецька область)
