Направления деятельности

Допомогу з тимчасової непрацездатності надають застрахованій особі у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату зарплати. Фонд соціального страхування України виплачує застрахованій особі допомогу з тимчасової непрацездатності внаслідок:

захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням;

перебування у закладах охорони здоров’я, а також на самоізоляції під меднаглядом у зв’язку з проведенням заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), а також локалізацію та ліквідацію її спалахів та епідемій;

починаючи з шостого дня непрацездатності незалежно від звільнення в період втрати працездатності (ч. 2 ст. 22 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 23.09.1999 № 1105-XIV, далі — Закон № 1105).

Перші п’ять днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві, оплачують за рахунок коштів роботодавця у порядку, встановленому постановою Кабміну від 26.06.2015 № 440 (далі — Постанова № 440).

Єдиний документ вищої юридичної сили, що регулює питання матеріального забезпечення застрахованих осіб у випадку їх тимчасової непрацездатності, — Закон № 1105. Частина 2 статті 22 його встановлює: допомогу з тимчасової працездатності виплачують незалежно від звільнення, припинення підприємницької або іншої діяльності застрахованої особи в період втрати працездатності, у порядку та розмірах, встановлених законодавством.

Отже, закон декларує право особи на отримання допомоги з тимчасової непрацездатності й у випадках, якщо хвороба триває і після звільнення. В той же час, законодавець встановив виконавців цього права, «страхових агентів», і межі їхніх обов’язків щодо працівника, навіть звільненого. Таким чином, роботодавець гарантує отримання допомоги за перші п’ять днів хвороби, а Фонд — за всі наступні.

Постанова № 440 — підзаконний акт. Він лише роз’яснює механізм дій роботодавця, не встановлює нових норм і не спростовує чинних. Так, пункт 4 Порядку, затвердженого постановою № 440, повертає нас до першоджерела — до Закону № 1105. Постанова № 440 визначає, що дні тимчасової непрацездатності не оплачують із підстав, передбачених статтею 23 Закону № 1105. Ця стаття не містить такої підстави для відмови в оплаті лікарняного, як «звільнення під час тимчасової непрацездатності».

Аргумент на захист хибної думки, що «роботодавець має оплачувати тільки два дні, які працівник хворів і перебував у трудових відносинах, а з третього по п’ятий день — не оплачує, тому що працівник не втрачає заробітку», не витримує жодної критики. Адже у такому випадку і Фонд соцстраху не мав би оплачувати лікарняний з шостого дня працівнику, який звільнився, бо «звільнений працівник також не втрачає заробітку».

Утім ці тези спростовує норма частини 2 статті 22 Закону № 1105, яку ми процитували на початку консультації — допомогу з тимчасової непрацездатності працівнику виплачують незалежно від звільнення.

Роботодавець зобов’язаний надавати та оплачувати застрахованим особам у разі настання страхового випадку відповідний вид матеріального забезпечення, страхових виплат та соціальних послуг згідно із цим Законом (ч. 2 ст. 15 Закону № 1105). За шкоду, що роботодавець заподіяв працівнику внаслідок невиконання цих обов’язків, Фонд соцстраху притягне роботодавця до відповідальності. Також працівник може подати в суд на роботодавця.